Ти пам’ятаєш, як казав: «Я повернусь, чекай», А я тримала за руки: «Прошу, не відпускай…» Я говорила: «Ти потрібен мені живий, Не йди туди, де в найстрашнішу мить Ти можеш залишитися один…» А ти казав: «Вони свої. Вони не кинуть». Ти вірив їм сильніше за мій страх. І все ж настав той проклятий момент — Коли тебе залишили там… А я не була поруч, щоб тебе забрати, Не могла закрити собою від біди. Я тільки відчуваю, як частина мене Залишилась десь там, разом із тобою назавжди. Я живу між втратою і надією, Між «його немає» і «він іще живий». Я шукаю тебе днями, шукаю ночами, Серед сотень відповідей — тільки слід знайти твій. Я не прошу у Бога цілого світу, Не прошу забрати цей біль назавжди. Я прошу одного: скажи мені, що ти живий. Скажи, що повернешся. Скажи: «Кохана, чекай. Я вже йду додому…» У нас були мрії — такі прості й великі: Свій дім, наша сім’я, звичайні тихі дні. Засинати разом, прокидатись поруч, Сваритись через дурниці й миритися вночі. Ми ще стільки не встигли, чуєш? Я не віддам нікому наше «потім». Бо ти для мене — не ім’я у документах, Не статус, не зведення і не чиїсь слова. Ти — мій чоловік. Моя любов. Моя людина. Моє майбутнє, яке в мене забрала війна. Тепер я знаю кабінети і пороги, Заяви, номери, листи і сотні «чекайте». Я збираю по шматочках кожне слово, Бо десь між ними може бути правда про тебе. Поки хтось спокійно засинає — Я знову прокручую той день. Чому тебе не винесли? Чому тебе залишили? Чому той, хто вірив людям, В найважчу мить лишився без людей? Ви повернулися до своїх домівок, А мій дім відтоді наче спорожнів. Бо людина, яка була для мене цілим світом, Додому так і не прийшла… Я живу між втратою і надією, І не знаю, де закінчується біль. Мені кажуть різне — та серце вперто шепче: «Шукай його. Не зупиняйся. Він десь є». І я шукаю тебе вдень. Я шукаю тебе вночі. У кожному дзвінку здригається серце, Бо раптом скажуть: «Знайшли. Він живий». І я віддам усе за ці два слова. За один твій погляд. За голос твій. За те, щоб одного дня відкрити двері І побачити: ти повернувся додому живий. А знаєш, я досі серджуся на тебе… Бо я благала: «Не залишай мене». Казала: «Їм ти не потрібен так, як мені. У найстрашніший момент вони можуть піти». А ти обрав обов’язок. Обрав тих, кому довіряв. І найболючіше навіть не те, що ти не обрав мене… А те, що ті, кого обрав ти, Не стали за тебе так, Як ти став би за них. Та як би сильно не боліло — Я не перестану тебе кохати. Я б віддала все, що маю, Лише б повернути той день І сказати ще раз: «Не йди… Будь ласка. Залишся зі мною». Я живу між втратою і надією, Наче між двома світами кожен день. В одному тебе вже оплакують мовчки, А в іншому — ти ще повертаєшся до мене. І я обираю чекати. Я обираю шукати. Допоки не знатиму правду — Ніхто не змусить мене тебе відпустити. Бо я втратила не просто чоловіка — Я втратила частину самої себе. І тепер шукаю її дорогами, листами, Безсонними ночами, молитвами — шукаючи тебе. Ти обіцяв мені повернутися. А я обіцяю тобі — Я не зупинюся. Навіть якщо весь світ скаже: «Відпусти», Я залишу для тебе світло у вікні. Бо моя найбільша мрія тепер Не про щастя, не про гроші, не про завтра. Моя мрія — почути телефонний дзвінок І голос, від якого підкосяться ноги: «Лізо… Я живий. Я скоро буду вдома». І тоді я просто скажу крізь сльози: «Я знала. Я чекала. Я тебе знайшла».