--- Де мої пацани — ті, що сміялись до сліз, жили, як хотіли, падали, вставали, а тепер — мовчать, бо земля має рот більший, ніж правда. Де ті, що були розпіздяями, але серце тримали відкритим, як двері в під’їзд, які заклинювало вітром? Їх уже нема — район жере своїх кращих, бо добрих тут видно здалеку, а мразі сплять спокійно, не знімаючи ні капюшона, ні маски. Кажи, район, чому ті, хто сміявся сонцю, йшли першими? Чому ті, що ділили останню сигу, останній хліб, останній шанс — лежать там, де вітер навіть слід змиває? А ті, що продавали всіх за копійку, за грам, за страх, живуть. Сидять на лавках, мов королі без корони, спльовують на сніг, брешуть, що пам’ятають. Брешуть, що болить. Де мої пацани — ті, що були розгублені, дурні, дикі, але справжні? Ті, що казали правду, навіть коли вона різала горло. Ті, що лізли під кулі, під бійки, під життя, як під холодний душ. А мразі живуть — бо район їх береже, наче своїх п’явок. Бо вони йому вигідні — безликі, безсердечні, готові стати тінню будь-кого, аби тільки сонце не пекло. Де мої пацани — тихе питання, яке вночі душить сильніше, ніж руки, що колись тягли в бійку. Де мої пацани — відповіді нема. Тільки вітер, що знав їхні голоси ліпше, ніж Бог. І я несу їх у собі, як шрами, як тости, які недопили, як сміх, який не повернеться. Як правду: добрі йдуть рано, а мразь живе — бо їй нема чого втрачати. Де мої пацани — кричу в ніч, і ніч мовчить, бо знає, що повернути не може нікого. А я йду далі, стиснувши зуби, несучи їхню пам’ять там, де серце вже звикло боліти. Бо якщо не я — хто? Район точно не згадає. Де мої пацани… де ті, що жили справжньо? Їх нема. А мразі живуть. І це найбільша правда, яку район ніколи не скаже вголос.