Бачу, як дивитесь ви у ніч, Без слів, але все говорить промовчить. Дві душі — іскри серед тиші, І я радію, що це бачу, що це живе в вас, друзі мої. Вероніка — ніжність і тепло, А Богдан — опора, що завжди було. Разом ви — немов весна в дощі, І я вірю, що так буде всі дні. Ви — моє світло, коли темно навкруги, Ви показуєте, що любов — не мрії, а дії. Я дивлюсь і думаю — от би всім так, Як Вероніка й Богдан, серце в серце, назавжди, отак. Бачу, як тримаєш її за руку, І світ ніби тихо дихає в ту мить. Скільки правди у простій любові, Без зайвих слів, без гри — лише душі живі. Ви пройшли, мабуть, не раз грозу, Але тримаєтесь — і я вам заздрю трохи, ну. Бо не кожен має те, що ви, Так щиро — очі в очі, мрії в сни. Ви — моє світло, коли темно навкруги, Ви показуєте, що любов — не мрії, а дії. Я дивлюсь і думаю — от би всім так, Як Вероніка й Богдан, серце в серце, назавжди, отак. Якщо світ знову стане холодним, Пам’ятайте — ви одне одному родом. Бо такі, як ви, — це диво, Любов, що робить усе живим. І коли хтось спитає: “Що таке справжнє кохання?” Я покажу на вас — без вагання. Бо Вероніка й Богдан — це не просто імена, Це історія, що гріє серця.