Стільки днів він, не знаючи правди, просто йшов за нею, Назавжди вбиваючи свою мрію, та лише ту, Яку не міг зрозуміти, Лише ту, яку й не міг забути, може, так і має бути… Стільки разів він намагався сказати їй усе, як зараз, Нікого ніколи не підпускаючи, слова — вода, І не можна зігріти У своїй душі ті шматочки льоду… Не знаючи болю, не знаючи сліз, Він ішов за нею, полонений шипами цих троянд, Аеропорти й міста Він пропливав, не знаючи, збираючи в серці лише шматочки льоду. Стільки років він, наче білий метелик, Летів на світло, щоб знову Повертатися в порожнечу, та лише ту, Яку не міг зрозуміти, лише ту, Яку він не зміг би забути, може, так і має бути… Не знаючи болю, не знаючи сліз, Він ішов за нею, полонений шипами цих троянд, Аеропорти й міста Він пропливав, не знаючи, збираючи в серці лише шматочки льоду. За роками, під склепіннями зі снів — на шматки… Не бачаться, не чуються ці благання і тихі сльози… (Як бути?..) Чоловічого болю… Не знаючи болю, не знаючи сліз, Він ішов за нею, полонений шипами цих троянд, Аеропорти й міста Він пропливав, не знаючи, збираючи в серці лише шматочки льоду.