В бетоні стіни, у венах — струм, Наш голос — виклик, наш ритм — це шум. Ми тут не гості, ми тут господарі, В цій сірій масі, в холодному мареві. Ми виросли в шумі бетонних коробок, Де правда — це glitch, а життя — це поток. Нам вішали ярлики: “ти ніхто, ти не той”, Та ми стали криком, що рве цей застій. Чорні худі, очі — як ніч без зірок, Ми несемо хаос у їхній порядок. Вони нас не чують — ну і нехай, Ми самі собі суд і власний край. Ми пишемо код на руїнах ідей, Ховаємо правду від їхніх очей. Це наша територія, наш власний код, Ми не підкоримось — це наш метод. Зламані рамки, спалені плани, Ми вириваємось із цього туману. Дивись нам у вічі, відчуй цей момент, Ми — це майбутнє, а не експеримент. Ми — нове покоління, качай цей біт, Руйнуєм систему — це наш заповіт. Гучніше, ще вище — хай трісне контроль, Ми не підкоримось, ми вийшли на бій! Ми — нове покоління, вогонь у крові, Нам тісно у рамках їх “нормальних днів”. Якщо цей світ — це клітка зі сталі, Ми її розіб’єм, поки серце не впало! Цифрові душі, фільтри на біль, Ми живемо швидко — без пауз і миль. Нам кажуть “заспокойся”, “будь як усі”, Але ми — це вибух у їхній тиші. Пульс як драм, і ми йдемо в такт, Кожен наш крок — це рішучий контакт. Забудь про правила, вимкни страх, Ми розчинимось у їхніх снах. Ми діти асфальту, ми діти вогню, Я будую себе сам, у кожному дні. Ми — нове покоління, качай цей біт, Руйнуєм систему — це наш заповіт. Гучніше, ще вище — хай трісне контроль, Ми не підкоримось, ми вийшли на бій! Ми — нове покоління, вогонь у крові, Нам тісно у рамках їх “нормальних днів”. Якщо цей світ — це клітка зі сталі, Ми її розіб’єм, поки серце не впало! Ми не шукаємо світло в кінці тунелю, Ми самі — це полум’я, що палить оселю. Скляні стіни тріснуть від наших ідей, Ми не боїмося їхніх ланцюгів і мереж. Піднімай руки, хай бачать цей шторм, Ми більше не хочемо вписатись у форм. Ми — нове покоління, качай цей біт, Руйнуєм систему — це наш заповіт. Гучніше, ще вище — хай трісне контроль, Ми не підкоримось, ми вийшли на бій! Ми — нове покоління, вогонь у крові, Нам тісно у рамках їх “нормальних днів”. Якщо цей світ — це клітка зі сталі, Ми її розіб’єм, поки серце не впало!Ми — це крик, що не замовкне. Ми — це рух, що не спиниться. Це наш час. Це наш світ. Система впала. Хай живе нове.