Мій папа Андрій — не просто хтось поруч, Не випадковий у нашій сім’ї. Я з гордістю світу скажу без сумнівів: Це мій папа. І краще не знайти. Він не по крові — та рідніший за тих, Хто мав це слово, але не був. Він знає, як підтримати без гучних фраз, Як слухати серцем, коли важко й болить. Бо тато — це не статус і не папір, Це той, хто обрав тебе серцем. Він став справжнім не за обов’язком, А за любов’ю. Назавжди. До кінця. ⸻ А мама Оксана — мов стіна за спиною, За своїх дітей піде проти всіх. Може накричати, може бути строгою, Та любить так сильно, як вміє лиш мати. Перше вересня — бантики зранку, Гарно вдягала, все до дрібниць. Вірші вчила з нами — не тихо, не нудно, А як реп, що лунав на весь дім без меж. Бо мама — це дім, де завжди пробачать, Навіть коли не правий ти. Її крик — це страх втратити, Її любов — це все життя. ⸻ П’ятеро дітей — п’ять різних доріг, І кожному — віра, тепло і час. старшого сина Владіка чекають — коли вже додому У ньому сила — спокійна, мов тиша, І серце, що тримає дім. Його кроки — це впевненість завтра, Його слово — «я поруч». І з ним не страшно йти. ⸻ Настю в інститут відпускали з вірою, І знали: вона все зможе сама. Вона стала сильною, цілеспрямованою, Бо вдома навчили — не здаватися. Дениса з Польщі чекали мовчки, Рахували дні й новини ловили. Іноді він друкує коротке «все добре», І серце на мить заспокоюється, живе. ⸻ А Діана й Нікіта ще тільки ростуть, Ще світ пізнають через сльози й сміх. Біди у школі, дзвінки від директора, Сварки — і знову обійми на всіх. ⸻ Це наш дім — не ідеальний, Але справжній, живий, рідний. Де тато Андрій і мама Оксана, І п’ятеро дітей… І любов, що тримає всіх нас.